Нам по цимбалах!

Нам по цимбалах!

Далі наводимо допис п'ятого президента України на його Фейсбук -сторінці:

Українська нація вже давно самоідентифікувалася, тому твердження Путіна, нібито українці та росіяни «один народ», нагадують про опис божевільні із художнього твору Ярослава Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка». Про це написав у публікації «Стаття Путіна не про історію. Це — політичний маніфест з погрозами сусідам» для Gazeta Wyborcza.

Ми, українці, не маємо проблем з власною ідентичністю. І нам по цимбалах, що саме про це думає Путін. Ми українська політична нація, рівноправними членами якої є громадяни різного етнічного походження, різних конфесій і мовних спільнот. І від росіян нас відрізняють не лише власний історичний досвід, мова, пісні і танці, чи кухня, але й політична культура, ставлення до прав і свобод людини, геополітичні орієнтації, усвідомлене і глибоко вкорінене відчуття причетності до європейської цивілізації. Ці відмінності протягом останніх семи років лише посилилися, і, до речі, не останню роль в прискоренні процесу зіграв настільки відразливий для України Путін.

З точки зору сприйняття історії, стаття Путіна не містить для нас нічого нового. Ця рамка відома нам із середини дев’ятнадцятого століття. Тоді на фоні національного відродження на українських теренах російська імперська пропаганда розгорнула кампанію несприйняття українців як окремого народу. «Не было, нет и быть не может», — сумновідомий вислів із циркуляра міністра внутрішніх справ Росії Валуєва. Та фраза стала офіційною позицією Петербургу щодо української мови і народу як її носія.

Україна обрала свій шлях розвитку — членство в ЄС і НАТО. Соціологічні опитування показують, що на референдумі за вступ до ЄС готові проголосувати три чверті тих, хто планує взяти в ньому участь. За НАТО – відповідно дві третини українців, які ладні брати участь у референдумі. Російська агресія істотно посилила підтримку євроатлантичного курсу серед українців.

Наступного місяця ми відзначимо тридцятиліття Незалежності, а росіяни й досі з нею не змирилися. А чому тут дивуватися? Лише ж тридцять років, а в Росії багатьом і досі болить втрата Фінляндії та Польщі, яка сталася понад століття тому.