Про закордонне заробітчанство
Виїзд за межі своєї держави на роботу – це глобальне і дуже поширене явище, зумовлене дефіцитом робочих місць та низьким рівнем зарплат в одних державах і значно кращою ситуацією в цьому відношенні – в інших.
І на сьогодні воно характерне різною мірою фактично для всіх пострадянських і посткомуністичних держав, у тому числі й для таких відносно благополучних, як Польща та держави Балтії. Але Україна тут займає особливе місце, бо розмах закордонного заробітчанства у нас вже є таким (а це від 3 до 7 мільйонів осіб у щорічному транзиті), що несе великі загрози втрати людського потенціалу, адже значна частина заробітчан вже прийняла рішення про виїзд за кордон на постійне проживання.
Але закордонне заробітчанство – це й економічний порятунок для України, і не лише для родин заробітчан, але й для держави загалом. Бо це найбільші валютні інвестиції в українську економіку (від 20 до 40 млрд. доларів щорічно). І саме ці кошти збалансовують платіжний баланс держави, утримують курс гривні, адже імпорт товарів в Україну суттєво менший українського експорту. Але ці кошти ідуть і в сферу торгівлі, і в сферу освіти (на платне навчання), і в сферу охорони здоров’я тощо. Тобто заробітки заробітчан утримують соціальну та економічну стабільність. Але це осяється надто дорогою ціною, бо Україну покидають енергійні люди, кваліфіковані кадри, погіршується вікова структура населення, що несе загрози ще більших демографічних втрат.
І тут виникає питання, чому в Україні така жахлива ситуація з робочими місцями і гідними зарплатами? Бо, по-перше, було обрано вкрай невдалу модель переходу від командно-адміністративної до ринкової економіки, коли замість наведення ладу в державному секторі економіки, грошової приватизації нерентабельних державних підприємств і залучення західних стратегічних інвесторів провели так звану «сертифікатну» приватизацію, внаслідок чого кращі підприємства опинилися в руках людей, віддалених від інтересів українського суспільства, інші підприємства були навмисно доведені до банкрутства й розкрадені та ліквідовані. Активно проводилася політика вивезення капіталів з нашої держави, формування різних тіньових схем, руйнування потужностей та скорочення робочих місць.
Поряд з цим різні горе-експерти й горе-науковці, керівники міст й регіонів почали стверджувати, що Україні промисловість зовсім не потрібна, так само й інші галузі реального сектора економіки. бо ми йдемо до постіндустріального суспільства, не розуміючи того, що суспільство без промисловості – це доіндустріальне суспільство, а постіндустріальне суспільство можливе лише на основі високого рівня розвитку промисловості та інших галузей реального сектора економіки. Інші спекулянти проголошували, що всі ніші в промисловості вже зайняті, і нам залишилося розвивати лише сільське господарство (і це при 70 % міського населення в Україні).
Отже, відкидаючи усілякі спекулятивні підходи, треба усвідомити, що створення нових робочих місць, насамперед в реальному секторі економіки, і гідної оплати праці – це вирішальна передумова збереження людського потенціалу нашої країни й забезпечення перспектив державності загалом. І така політика має поєднуватись з повагою до закордонних заробітчан, включаючи і тих, хто вже тривалий час проживає за кордоном, бо їхня підтримка є і залишатиметься вагомою.
Мирослав Дністрянський, доктор географічних наук, професор
