Адальберт Ерделі: Я належу свойому народові, моє мистецтво належить світові

Адальберт Ерделі: Я належу свойому народові, моє мистецтво належить світові

130 років тому у цей світ прийшов Адальберт Ерделі  - український живописець, педагог і культурний діяч, один з основоположників Закарпатської школи образотворчого мистецтва.

Дивуюся смерті й народженню буття, благословляю радість і муку життя...

Адальберт (Бейла) Ерделі був майже ідеальним митцем. Він підпорядкував усі аспекти життя служінню мистецтву і вивів для себе формулу ідеальної гармонії – Бог, мистецтво, любов. Він студіював і працював у найбільших художніх центрах Європи – Мюнхені й Парижі, але завжди повертався додому, і завдяки йому Ужгород поступово став містом художників. У 1927 році Ерделі разом із однодумцем Йосипом Бокшаєм організував тут Публічну школу рисунку та очолив створене 1931 року Товариство діячів образотворчих мистецтв Підкарпатської Русі.

Життєпис Ерделі містить усе, що доля зазвичай готує для художника, і все, що принесло ХХ сторіччя. Його думки й переживання зафіксовані в текстах завдяки його другому – письменницькому таланту. Митець пише полотна і безсмертні рядки: «Дивуюся смерті й народженню буття, благословляю радість і муку життя, захоплююсь нескінченним буттям Батька-Господа і бачу постійний перехід до іншого Його твору».

Ерделі прийшов на світ 25 травня 1891 року в селі Климовиця на Іршавщині в сім'ї вчителя. У 1916 році закінчив Угорський королівський художній інститут у Будапешті. Від 1922 до 1926 року жив і працював у Мюнхені. Вирішальним стало перебування у Франції (1929 – 1932), коли художник знайомиться з паризьким мистецтвом, знаходить підґрунтя для власних ідей і творить модерний закарпатський живопис. Друга половина 1920-х, 1930-ті й 1940-і роки – вершинний період у творчості Ерделі. Здобуте у Франції визріває на берегах Ужа.

Сам Ерделі про своє походження у щоденникових записах зазначив таке: «Моя, успадкована від мами, вперта німецькість і слов’яно-угорська меланхолійність від батька, стикаючись, викрешували в мені вогонь... Я відвертий, прямий, надійний. За добре слово готовий віддати своє спасіння, але коли мене ображають — я б’ю». До кінця своїх днів вів щоденник. Вірив, що колись для дослідників буде важливим кожен рядок його записів.

Не моя вина, якщо все те, що я отримав на Землі в позику від Господа, не зможу залишити людству

Ерделі – визнаний портретист, його блискучі натюрморти – втілення його любові до гри світла і кольорів, а пейзажі – особливий ерделівський експресіонізм. Картини Ерделі експонують на виставках у мюнхенському «Ґласпалаці» і на паризьких Єлисейських Полях, в Брюсселі, Празі, Брно, Братиславі, Будапешті. Мистецька періодика одностайно схвальна в оцінках.

Із приходом радянської влади все змінюється. Художника безпідставно критикують, звинувачують у формалізмі й космополітизмі. Впродовж тривалого часу про творчість Ерделі не було написано жодного позитивного відгуку – художника звинувачували за так званий «буржуазний» період.

Примітивність звинувачень, задушливість суспільної атмосфери нищать його здоров'я. Художник пише: «Не моя вина, якщо все те, що я отримав на Землі в позику від Господа, не зможу залишити людству».

За життя великого художника лише раз вийшов каталог з однієї його персональної виставки...  

Я належу свойому народові...

Він довго залишався недоказаною історією. Його полотна розповідали про те, що не дозволено було розповісти словами. Нині видано його літературні твори.

Художник був поліглотом — знав німецьку, французьку, угорську, словацьку і чеську мови. Адальберт Ерделі під псевдонімом Джекс написав свої автобіографічні романи «Dimon» і «Imen» німецькою мовою, власні щоденники велися  угорською. На думку Петра Скунця, якби Ерделі присвятив себе літературі, то він би і в ній став великим письменником.

Перед нами – весь Ерделі, його художній всесвіт – карпатський край, його життя – дивовижне за напругою і місткістю, його твори – мистецька слава нашого краю і всієї України. «Я належу свойому народові, моє мистецтво належить світові», – писав свого часу сам художник, і справді, його творчість – здобуток усього людства.

«Нічого порівняльного з творчістю Ерделі нема, — твердить Білоусов. — Він ні на кого не подібний. У нього свій стиль. Він дуже потужний за талантом. І головне, що дуже національний. Для України це принципово важливо. Де б він не жив, він повертався додому, в рідний Ужгород. Він міг залишитися в Німеччині, Франції, Словаччині, Чехії, Угорщині і нормально там жити. Але його тягнуло на Батьківщину. В цьому його трагізм. Тому що тут так склалися історичні обставини, що в останні роки він не знайшов підтримки, був упосліджений. І це по суті визначило його певне забуття як художника».

Завдяки перекладам з угорської Павла Балли читаємо Ерделі — філософа, поета й письменника — українською.

19 вересня 1955 року серце Ерделі перестало битися.

Розголосу мала кримінальна історія, коли у 2004 році невідомі вдерлися до будинку Ерделі і викрали близько півсотні картин. Удова художника – 80-літня Магда, зв’язана грабіжниками, померла від шоку.

Поховали її не тільки не поруч із чоловіком, а ще й на іншому кладовищі. Будинок художника, де він прожив останні 15 років і який міг би стати чудовим музеєм, після смерті Магдалени Ерделі був перебудований родичами до невпізнання.

Варто також зазначити, що на сьогоднішній день картини Адальберта Ерделі в Україні оцінюють чи ненайдорожче. Пограбування його будинку у 2004 році так і залишилось «темною» справою.


За матеріалами brovdi.art і газети "День"