La femme fatale української літератури

La femme fatale української літератури

10 серпня 1907 року відійшла у вічність послідовниця Жорж Санд, класик української літератури - Марія (Вілінська) Маркович, відома читацькому загалу як Марко Вовчок.

Марія Вілінська народилася 22 грудня 1833 року в збіднілій російській дворянській сім'ї, росла у домі тітки на правах бідної родички.

У російському Орлі сімнадцятирічна Марія відмовляє заможному поміщикові, що просить її руки, втікає з дому тітки, гранд-дами місцевого великосвітського товариства, й одружується з політичним засланцем - українським етнографом Опанасом Марковичем.

Той відбуває кару за причетність до київського Кирило-Мефодіївського Товариства. Фактично, вона використала єдиний шанс визволитися з-під опіки й узяти відповідальність за своє життя у власні руки.

Маючи виняткові здібності до мов, досконало опанувала українську і зважилася змінити національну ідентичність. Марія знала близько 10 іноземних мов, серед яких французька, англійська, польська, чеська, німецька, українська (рідною для неї була російська) та інші.

Свої перші проби пера надіслала визнаному метру - Пантелеймону Кулішу. Той оцінив прозу невідомої дебютантки дуже високо, сприяв публікації, а після першої ж зустрічі безоглядно закохався у свою підопічну.

Виходить збірка прози, одразу ж з'являється і російський переклад. Вона стає улюбленицею петербурзьких літературних салонів. Після появи "Народних оповідань" авторка, що називається, прокинулася живим класиком.

Тарас Шевченко, прочитавши її тексти довгою дорогою із заслання, пише знамениту присвяту, називаючи Марко Вовчок своєю "донею", яку виблагав у Бога як "кроткого пророка" для України.

А особисте знайомство тільки посилило його захват. Аби засвідчити свої почуття, подарував Марії Олександрівні золотий браслет.

Покинувши набридлого Куліша, вона поїхала за кордон з Іваном Тургенєвим. Цей першорядний російський романіст, котрий здебільшого жив у Франції, був захоплений жінкою.

Він переклав з української її повість "Інститутка", і публікація в провідному петербурзькому журналі неймовірно сприяла популярності. А в Парижі увів Марію Маркович у своє коло, познайомив із видавцями.

30 років ображений Куліш виливав гори бруду й непристойностей на звабливу Марко Вовчок.

З чоловіком Марія "роз'їхалася" - так тоді називалася цивілізована форма розлучення. Вона тепер живе тільки з літературних заробітків, із гонорарів за белетристику, дорожні нариси, переклади, статті.

Повість Марка Вовчка "Маруся", історія хороброї дівчинки, яка допомагає запорозьким козакам у бойових акціях, стала класикою французької дитячої літератури, витримала у Франції понад сто перевидань.

Після заборон українського книгодрукування починає писати російською. Її автобіографічними романами захоплювалися. Проте особисте життя обурювало навіть приятелів. Тургенєв та Герцен застерігали в листах, що не можна йти такою "непевною" доріжкою, що плітки зруйнують кар'єру.

Проте Марія Маркович на пересуди не зважала. Багато писала, подорожувала, зваблювала чоловіків. І завжди якнайпильніше опікувалася сином.

Повернувшись до Петербурга, Марія Маркович засновує журнал перекладної белетристики. Паризький приятель Етцель так оперативно пересилав гранки, що романи популярних прозаїків виходили майже одночасно в Парижі і в Петербурзі.

До того ж Жуль Верн надав їй ексклюзивне право перекладати його тексти, захоплений і самою чарівливою іноземкою, і її літературним стилем.

У Петербурзі в Марію закохується Дмитро Писарєв - кумир російських нігілістів, літератор і революціонер. Він доводиться їй молодшим кузеном, їхні сім'ї дружили.

Пристрасть захоплює обох безоглядно. Чи не прагнучи втекти від пильних очей (і столичних пліток), їдуть відпочивати в Дубулти, на знаменитий курорт.

Тут і сталася трагедія, що змінила її життя. Двадцятисемирічний Писарєв тоне, на очах у жінки.

Залишивсь самотньою, жінка поринула в роботу, адже їй треба було піднімати сина. До 1878 року письменниця написала чимало романів російською: “Живая душа”, “Записки причетника”, “В глуши”, а також повісті “Теплое гнездышко”, “Сельская идиллия”. Українську літературу Вовчок збагатила оповіданнями: “Козачка”, “Одарка”, “Горпина”, “Ледащиця”, “Два сини”, “Чари”, “Максим Гримач”, “Данило Гурч”, повісті – “Інститутка”, “Павло Чорнокрил”, “Три долі”, казка “Дев’ять братів і десята сестриця Галя” тощо. Її найкращі тексти стали незаперечною класикою. Марко Вовчок сказала і про своє покоління, і про людську природу загалом щось таке, чим захоплюємося й сьогодні.

1870-го року  Марко Вовчок підписала контракт з петербурзьким видавцем Звонарьовим про укладання нею та редагування ілюстрованого місячника “Переводы лучших иностранных писателей“. У цьому журналі Вовчок була і редакторкою, і прекладачкою, і корректоркою.

До перекладів Марія залучила знаних і невідомих письменниць, які вільно володіли французькою, англійською й німецькою мовами.

Перший номер "Перекладів кращих іноземних письменників" побачив світ на початку 1871 р. До справи наповнення редакційного портфеля долучилися всі без винятку співробітниці, зокрема Марія Маркович вмістила початок власної повісті "Маруся", перекладеної російською мовою. За 1,5 року читач отримав 17 книжок "Переклади кращих іноземних письменників".

Попри те, що наклади перших трьох книжок альманаху були повністю розпродані, підлеглим Марія Олександрівна малювала картину економічної скрути. Мовляв, продажі кепські, тому гонорари вполовину менші від обіцяних на початку співробітництва. Більшість емансипованого жіноцтва злидні терпіли мовчки, трудячись задля великої справи просвіти.

У колі сумлінних перекладачок-авторес опинилася й двоюрідна сестра покійного Опанаса Марковича – Катерина Керстен. Пробним її перекладом для альманаху стали новітні оповідання П’єра-Жуля де Сталя, під псевдонімом якого оригінальні твори друкував паризький видавець П’єр-Жуль Етцель. Вовчку вони сподобалися. Марія доручила Катерині Керстен перекладати термінове замовлення – "Казки" Ґ. Х. Андерсена, на видання повного зібрання творів якого Вовчок уклала угоду із С. Звонарьовим. У свою чергу, із власними найманими перекладачками письмово Марко Вовчок ніколи договорів не укладала.

Імовірно, прагнучи помсти за зрадженого двоюрідного брата чи з матеріальної скрути, Катерина відплатила Марії Олександрівні. Родичка взяла готовий переклад "Казок" Андерсена, у 1863 р. виконаний дочкою декабриста В. Івашова Марією Трубніковою і старшою сестрою літературного критика Володимира Стасова Надією Стасовою, який було надруковано в жіночій видавничій артілі. І майже дослівно переписала всю збірку.

Навіть не пробігши очима, Вовчок поставила підпис на титульному аркуші рукопису і надіслала видавцеві Семену Звонарьову. Коли І том плагіату вийшов друком, анонімно Катерина Керстен надіслала по одному примірнику видання Трубніковій і Стасовій. Прочитавши з десяток сторінок "Казок" Андерсена у перекладі начебто Марко Вовчок, жінки були спантеличені: їхній текст було скопійовано до останньої коми.

Важливе значення мав і той факт, що Марія Маркович була знаною демократичною письменницею, котра обстоювала права жінок і брала участь у розповсюдженні революційних видань Ґерцена, організовувала для часопису "Дзвін" матеріали політично-викривального характеру.

Письменниця навіть не змогла позиватися до колишньої родички – адже письмового договору про найману працю між ними існувало.

Марка Вовчка публічно звинуватили  у плагіаті. Розпочався суд і Марію визнали винною. Ця пляма дуже нашкодила репутації письменниці, і жінка так і не оговталася від цього.

Марко Вовчок вдруге вийшла заміж. Обранцем став товариш її сина Михайло Лобач-Жученко. Молодий офіцер, випускник Морського училища був на 17 років молодшим за Марію. Разом із молодим чоловіком вона поїхала на Кавказ. Перестала писати й місяцями не виходила з будинку.

Син Богдан став революціонером і був змушений переховуватися від поліції. До того ж він мав дошлюбні стосунки з дівчиною, яка народила йому хлопчика. Щоби приховати ситуацію, Марія забрала ще вагітну Лізу до себе, а коли та народила – забрала та всиновила онука. Богдан все ж таки одружився з Єлизаветою, у пари народилася ще одна дитина. Після цього свекруха змусила невістку заприсягтися в тому, щоби вона більше ніколи в житті не шукала зустрічі з Борисом і нікому, навіть по секрету, не сміла сказати, що вона його рідна мати. Сімейна таємниця розкриється тільки через багато десятиліть.

Останні місяці життя Марко Вовчок жила в містечку Нальчик, що на Кавказі. До останнього вона працювала над повістю “Гайдамаки”. 10 серпня 1907 Марія Олександрівна померла, сидячи в садку. Там вона і була похована під її улюбленою грушею, як вона заповіла чоловікові.