Про геополітику національної пам'яті

Про геополітику національної пам'яті

Конкуренція між державами і народами за своє місце в політичній організації світу була важливою у всі періоди історії.

Для цього в геополітичній боротьбі використовували різні підходи й методи. В сучасному періоді, який дістав назву постмодерн, з’явилося багато нових тенденцій. І однією з них стало розширення геополітичного протистояння на ті галузі, які безпосередньо до політики не відносяться (історична пам'ять, культура, освіта та ін.).

Чому так політично важливо впливати на історичну свідомість? Бо вона значною мірою формує національну та регіональну ідентичність громадян, їхню політичну свідомість та морально-етичні засади. Тому міждержавні взаємини в галузі історичної пам’яті стали одним з основних напрямів постмодерної геополітики. Як вона реалізовується? Насамперед через нав’язування своїх версій історії і своїх історично політичних цінностей, героїв та антигероїв. Однією з поширених підступних технологій стало формування в інших народів відчуття історичної провини, відсутності здобутків та перемог. І очевидно, що суспільства з комплексом історичної провини, приниження, сорому від поразок і втрат не зможуть вийти на нові рівні політичного та соціально-економічного розвитку.

З огляду на своє особливе геополітичне положення та складне історичне минуле саме Україна на сьогодні опинилася основним об’єктом геополітики національної пам’яті з боку різних зовнішніх середовищ. Напрями такої діяльності різні: одні хочуть безпідставно нав’язати українцям комплекс історичної провини, приниження, інші – меншовартості, а треті – і загалом дискредитувати українські національно-державні прагнення, історичні постаті, позбавити унікальності та цілісності весь український історичний процес.

Показовим прикладом такої геополітичної технології стала стаття В. Путіна «Про історичну єдність росіян та українців». Не маючи історичної освіти, жодного відношення до історичної науки і заперечуючи всі етногеографічні реалії, російський президент проголошує ключову ідею: є нібито один народ (росіяни та українці), а значить добре було б, щоб була й одна держава. А це фактично неприховані імперські претензії щодо інкорпорації Росією всієї території України.

Так само ось уже кілька років намагається нав’язати українцям відчуття провини й різні державні структури Польщі, зокрема, щодо подій Другої світової війни, які відбувалися на суміжних з Польщею українських етнічних територіях, насамперед на Волині. При цьому ні польські історики, ні влада не хочуть сприйняти і визнати, що прагнення поширити польську державність на етнічно українські регіони – це була політика імперіалізму, тобто творення не польської національної держави, а польської імперії в межах історичної Речі Посполитої.

В останні роки в інформаційний простір вкидають також й і матеріали зі звинуваченнями українських політиків та українського народу загалом в причетності до Голокості євреїв в часи Другої світової війни з вимогою загального вибачення. Це також цілком провокаційна постановка питання, адже Голокост – це злочини німецького нацизму і перекидати вину за ці злочинні дії на ті народи, на території проживання яких це відбувалося (польського, українського) зовсім безвідповідально.
Це лише окремі некоректні геополітичні випади проти України та українського народу в галузі історичної пам’яті. І такі та подібні звинувачення лише наростатимуть, бо український політикум та широка громадськість у кращому випадку лише захищаються.

Не менше проблем у внутрішньополітичній ситуації, де питання історичної пам’яті активно використовують антидержавні сили, намагаючись нав’язати думку про нібито зовсім протилежні історично-політичні цінності за регіонами держави. Тут треба розуміти, що певні відмінності в цьому контексті дійсно є, але вони не мають характеру якоїсь несумісності і при мудрій інформаційній діяльності усе можна регіонально збалансувати.

Тому у внутрішній геополітиці національної пам’яті необхідним є насамперед пізнання, відбір і усвідомлення таких регіонально-історичних особливостей та цінностей, які, відзначаючись історичною об’єктивністю, мали б водночас загальнонаціональне значення, були оптимістичними, відображали б втягнутість усіх регіонів України в єдиний загальноукраїнський історичний процес. І постійно наголошувати на українських перемогах та здобутках, а їх є чимало!

Мирослав Дністрянський, доктор географічних наук, професор