Усі дороги ведуть до України: глобальна гібридна війна Путіна

Усі дороги ведуть до України: глобальна гібридна війна Путіна

Коли в кінці 2020 року в ЗМІ почали з’являтися подробиці про масові російські кібератаки на США, це викликало було багато гніву й тривоги, але шоку не було. Ці новини про напади супроводжувалася атмосферою неминучості. Ця відносно спокійна реакція ілюструє, наскільки звик західний світ до реальності ворожості Росії.

Так було не завжди. Трохи більше восьми років тому, у жовтні 2012 року, президент США Барак Обама почувався досить спокійно щодо Росії та глузував зі свого суперника в президентських перегонах Мітта Ромні за те, що той назвав Росію геополітичним ворогом Америки номер один. 

Як ми пройшли шлях від президентських гострот до нової холодної війни менш ніж за десятиліття? Хоча такі події, як війна Москви з Грузією у 2008 році, раніше призводили до напруження відносин, справжній перелом настав у лютому 2014 року, коли Росія окупувала Кримський півострів в Україні. Це був переломний момент в історії двадцять першого століття, що ознаменував світанок нової й тривожної ери конкуренції між Росією та Заходом. З того часу, як "маленькі зелені чоловічки" Путіна (російські солдати без розпізнавальних знаків) уперше захопили Крим сім років тому, протистояння продовжувало  загострюватися.

За цей період російська агресія набула безлічі різних форм. Найяскравішим прикладом залишається невизнана й тривала війна на сході України, яка призвела до втрати понад 14 000 життів і переселення мільйонів людей. Путін також розгорнув гібридні російські сили по всьому світу, створив команди вбивць і зробив спробу принаймні одного перевороту на Балканах. Російські хакери встановили нові стандарти в кібервійні, орієнтуючись на все - від політичних партій до інфраструктури країн. Тим часом Москва підтримує політичних екстремістів та сепаратистські рухи по всьому ЄС та за його межами, цьому вдало допомагає величезна машина дезінформації, створена Кремлем.

Мета всього цього - не перемогти Захід, Росія визнає, що це неможливо. Натомість Москва прагне закріпити власну позицію, підриваючи привабливість ліберальних традицій і демократичних інститутів, що дозволяють західній цивілізації домінувати у світі. Не маючи змоги змагатися в перегонах м'яких сил за серця й уми, Москва взяла за мету перетягнути опозицію на свій рівень. Це пояснює, чому Росія підтримує всі сили, які виступають проти влади Заходу, незалежно від того, представляють вони крайню ліву чи крайню праву частину політичного спектру. Все, що поглиблює існуючі розбіжності в західних суспільствах, розглядається як таке, що відповідає інтересам Росії, починаючи від теорій змови COVID-19 і закінчуючи фальшивими новинами про звірства іммігрантів.

Кремль розглядає сьогоднішню гібридну війну як цілком раціональну й по суті гідну відповідь на екзистенційну загрозу, яку представляє демократичний світ для російської авторитарної моделі. Ця точка зору багато в чому пов’язана з невпинною параноєю Москви, пов’язаною з розвалом Радянського Союзу 1991 року, коли хвиля демократичних повстань на місцях в окупованій СРСР Центральній Європі призвела до швидкого розпаду Союзу. Кремль готовий піти на все можливе, щоб не допустити повторення цієї катастрофи. Це призвело безпосередньо до військового втручання Росії в Україну після продемократичної революції Євромайдану на початку 2014 року.

Через сім років після тих доленосних подій Україна залишається в епіцентрі протистояння між Росією та Заходом. Москва продовжує окупувати Крим та частини східної України, не демонструючи жодних ознак готовності до відступу. Навпаки, Путін закінчив 2020 рік, пообіцявши посилити свій вплив на Україну. Виступаючи під час щорічного пресмарафону в Москві 17 грудня, російський лідер оголосив про плани збільшити підтримку двох самопроголошених сепаратистських республік на сході України. “Росія продовжуватиме підтримувати Донбас, як це було й раніше”, - заявив він. - Ми навіть збільшимо нашу підтримку".

Згідно з правдоподібним запереченням війни Росії в Україні, Путін був особливо обережним зі своєю заявою, сформулювавши її мовою сусідської турботи. Однак на тлі, здавалося б, нешкідливих розмов про більшу підтримку Росією інфраструктури та соціальних питань на Донбасі, важко помилково протаткувати грізний підтекст його обіцянки "залишатись активно залученими не тільки на гуманітарному фронті, але й шляхом прямої співпраці".

Офіційно Москва визнає сепаратистські регіони сходу України українською територією й прагне до їхньої реінтеграції в Україну. На практиці Кремль зробив значні кроки, щоб зробити зусилля з реінтеграції марними. З весни 2014 року місцеве населення стикається з невпинним шквалом російської пропаганди, яка вихваляє Кремль і демонізує Україну. Починаючи з весни 2019 року, Москва розпочала швидку видачу російських паспортів жителям окупованих регіонів. Ця стратегія озброєного громадянства перетворює окуповану Східну Україну на паспортний протекторат та відкриває шлях до відкритого втручання Росії. Навіть якби Україна змогла відновити номінальний контроль над регіоном, величезна кількість власників російських паспортів давала б Москві нескінченні виправдання для втручання та відмови Україні в повному суверенітеті. Останні коментарі Путіна чітко вказують на те, що він має намір продовжувати проводити таку політику протягом 2021 року.

Відмова Росії піти на компроміс щодо України, незважаючи на, здавалося б, непропорційні витрати, є показовою. Це свідчить про прагнення Москви запобігти закріпленню демократії в традиційних російських імперських центрах та є нагадуванням про те, що жодна країна не має більш важливого значення для російського добробуту, як Україна. Дійсно, Україна широко розглядається як історично та культурно близька до Росії, і багато росіян досі відчувають труднощі з її прийняттям як окремої та незалежної нації. Ці уявлення про неподільну близькість - це двостороння вулиця. Якщо демократія зможе досягти успіху в Україні, це лише питання часу, коли російське населення почне вимагати припинення путінізму та подібних змін для себе.

Це робить Україну найбільш логічним місцем для боротьби проти російської гібридної війни та найкращою можливістю досягти рішучої перемоги. Неодноразово протягом пострадянської епохи українці демонстрували своє бажання жити в сучасній європейській демократії. Країна здійснила не одну, а дві окремі продемократичні революції, і з 2014 року несе жертви в своїй боротьбі проти російської агресії. Завдяки цим геркулесовим зусиллям демократичні вибори нині є звичною рисою політичної культури України, а питання членства в ЄС та НАТО має високий рівень підтримки. Єдине, що заважає українцям консолідувати демократичний прогрес своєї країни, - це гібридна кампанія, яку зараз проводить Росія та її союзники серед еліти української олігархії, які поділяють мету Кремля зірвати євроатлантичну інтеграцію України.

Поєднана могутність Росії та українського класу олігархів, безсумнівно, сильна, але вона не може сподіватися на конкуренцію з нескінченно більшою могутністю західного світу. На жаль, Захід ще не запропонував Україні такої підтримки, яка була надана країнам Центральної Європи протягом 1990-х. Західна підтримка залишається відносно скромною, що дозволяє демократичній поки що Україні тільки виживати, а не процвітати. Це потрібно змінити, якщо демократичний світ хоче надіслати безпомилковий сигнал Кремлю і вийти за межі поточного циклу гібридних бойових дій з Росією.

Президентство Джо Байдена в США і можлива відставка канцлерки Німеччини Ангели Меркель у найближчі місяці зробить 2021 роком змін у керівництві західного світу. Це повинно включати принципове переосмислення того, як найкраще підійти до Росії. Нинішня політика м’яких санкцій та символічних покарань виявилася вкрай неефективною. Вигнання з клубу країн "Великої вісімки" не утримає Путіна від його імперської місії.

Єдиний фактор, який Москва сприйме всерйоз, - це влада, якої Захід має вдосталь, але досі не показав. Як зауважив Черчілль ще в 1946 році, "немає нічого, чим би росіяни захоплювались так сильно, як силою, і немає нічого, до чого вони мали б менше поваги, ніж слабкість". Це залишається настільки ж актуальним сьогодні, як і сімдесят п’ять років тому, а місцем демонстрації сили Заходу має бути Україна.

Джерело: Atlantic Council. All roads lead to Ukraine in Putin’s global hybrid war

Автор: Peter Dickinson is the Editor of the Atlantic Council’s UkraineAlert Service.

Переклала Олеся Філоненко