Було спекотно, не було води. Нас постійно обстрілювали. Так ми повзли, доки не стемніло…

Було спекотно, не було води. Нас постійно обстрілювали. Так ми повзли, доки не стемніло…

Спогади Романа Хамхіля (позивний «Бандера») про вихід з-під Іловайська.

Мешканець Куликова Львівської області Роман Хамхіль вийшов з Іловайська. У тому котлі назавжди залишилося кілька сотень наших захисників. Боєць батальйону «Дніпро-1» із позивним «Бандера», який він отримав, завдяки татуюванню з червоно-чорним прапором, мабуть, народився в сорочці. Кілька разів поруч з ним проходила кулеметна черга, неподалік падали снаряди, а виходячи з котла, він ледь не потрапив у полон. Про ці страшні події Роман згадує з сумом. Проте, усе пам’ятає чітко, немов би, це сталося вчора.

Коли на сході почалася війна за незалежність України, Роман Хамхіль вирішив піти добровольцем на фронт. Друзі підказали, що здійснюється відбір до добровольчого батальйону патрульної служби поліції особливого призначення «Дніпро-1». Роман вирішив записати туди. Пройшовши військово-лікарську комісію, він придбав собі форму та спорядження. Бронежилет та каску отримав за сприянням  благодійного фонду «Дніпро». Згодом бійців відправили до Дніпропетровська на полігон. Спершу поліцейські здійснювали супровід коштів, виділених на пенсії до Слов’янська до Краматорська.

На початку серпня бійці добровольчого батальйону «Дніпро-1» спільно з солдатами 51-ої окремої механізованої бригади отримали завдання зайти у Іловайськ. Ліворуч від них заходив добровольчий батальйон «Донбас», а праворуч – «Азов» та «Шахтарськ».

Спершу бійці натрапили на блокпост на в’їзді у місто. На їхньому шляху став блокпост сепаратистів. Тричі український танк намагався розбити бетонне загородження бойовиків. Бійці викликали інженерну машину «Скорпіон», яка пробила нам дорогу через лісопосадку. Так ми зайшли. Звідкись вискочило кілька сепаратистів, які почали нас обстрілювати. Під час перестрілки загинуло двоє людей. Поліцейські вийшли з міста. Наступного дня командири запропонували усім, хто боїться заходити, вийти зі строю та залишити підрозділ. Кілька людей склало зброю. Цього разу «дніпровцям» вдалося зайти у місто.

Коли бійці батальйону прибули до місця дислокації батальйону «Донбас», почався обстріл школи. У той час командири батальйонів «Дніпро-1» Юрій Береза та «Донбас» Семен Семенченко перебували поруч. Неподалік впала міна. Береза відскочив, а Семенченка зачепили осколки. Відтак Роману Хамхілю довелося супроводжувати потерпілого до Маріуполя.

Якось у бік штабу в Іловайську їхали дві машини МТЛБ. Бійці знищили їх, а солдат взяли у полон. Полоненими виявилися солдати Псковської чи Костромської дивізії, які зізналися, що їм сказали, що відправили їх на полігон у Ростові-на-Дону. Згодом «дніпровці» знищили ворожий танк. А далі був Іловайський котел. Що сталося з добровольцями, розповідає Роман:

– У день відзначення Незалежності України ми вирішили поїхати до селища міського типу Старобешеве та відвезти людям провізію, оскільки місцевим мешканцям було дуже важко. Перед поїздкою по рації передали, що нас взяли у кільце. Мені дали двох розвідників. Ми отримали завдання виїхати на дорогу до траси Старобешеве та запустити квадрокоптер. На під’їзді ми помітили двох ворожих бойових машин піхоти. Коли вони почали розвертатися у наш бік, ми повернули назад. Зупинившись, ми кілька разів вистрілили у них з автоматичного гранатомета скорострільного. БМП поїхали геть. Зупинившись у лісопосадці, ми запустили квадрокоптер та помітили 50 одиниць ворожої техніки, які стояли у коробочці. Відтак ми поїхали у Многопілля.

Ще тоді нас був шанс вийти. Ще 27 серпня наші солдати вивозили поранених. Нам повідомили, що будемо виходити наступного дня. Лише 29 серпня зранку нам дали команду начепити на автомобілі білі прапори та вийти через зелений коридор. Командувач операції в Іловайську генерал-лейтенант Руслан Хомчак вів переговори з росіянами. Вороги поставили свою умову. Вони дозволили вийти військовим, а добровольчі батальйони залишити в оточенні, оскільки вони свідомо йшли воювати. Хомчак не пішов на це. Російські військові врешті погодилися випустити солдат в обмін на полонених.

Наша колона розтягнулася на кілометр. Батальйон «Донбас» виходив іншою дорогою. У той час нас почали обстрілювати з мінометів. Ми зняли білі прапори та почали стріляти у відповідь. Руслан Хомчак дав наказ з боєм прориватися вперед. Разом з нами проривався командир добровольчого батальйону «Дніпро-1» Юрій Береза та журналісти, які висвітлювали бойові дій. Деякі військові вважали, що прориваються по зеленому коридору й позачехляли та поховали зброю.

Ми виїжджали полями через соняшники. Коли вперлися у дві дороги між будинками, не знали куди їхати, оскільки вороги забрали таблички між селами. Поки стояли, почався обстріл і ми повернули направо. Першим йшов генерал Хомчак, другим їхав Юрій Береза. У нашій колоні їхали Володимир Парасюк та Тарас Брус, котрому, як стало відомо пізніше, не вдалося вибратися… До нас під’їхало два ворожих БМП, з яких у нас почали шмаляти. Замість відстрілюватися, бронетехніка почала різко розвертатися. Відтак почався кулеметний обстріл. Так склалося, що я вже їхав першим, а за мною їхали Хомчак та Береза. Проїжджаючи ми помітили з лівого боку дороги окопані БМП і кулеметні гнізда. Ми намагалися ховатися за наші бронемашини. Вороги безжально косили хлопців, які їхали на бронетехніці. Окупанти розстріляли автобус, з якого зірвало дах. Там, мабуть, ніхто не вижив… За мною їхав командир батальйону «Миротворець» Андрій Тетерук. Між нами щось вибухнуло. Йому пробило заднє колесо, а на моєму автомобілі пробило переднє. На моїй машині побило фари, бампер та розбило радіатор. Але ми все рівно їхали далі. Проте, були змушені зупинитися на Т-подібному перехресті. Ми з Юрієм Березою, Володимиром Парасюком забігли на подвір’я, а відтак вирішили їхати в «зеленку». Моя машина проїхала ще 150 метрів. У цей час з лівого боку ішов обстріл. Ми перекинулися кількома словами з Тарасом Брусом, який їхав бусом. Ми хотіли сісти до нього. Проте, він сказав, що машина втрачає тягу. Один з моїх пасажирів сів до нього. А я з солдатами Алі (доброволець з Криму – авт.) та «Фіном» сховалися у соняшники. За якусь мить наш автомобіль вибухнув від снаряду, випущеного з протитанкової установки. Ми отримали шок. Коли ми залягли в соняшники, почався обстріл по «зеленці». В якусь мить, коли я відвернувся тілом від борозни, якою повз, у цьому місці пройшла кулеметна черга. За якусь мить я заснув, бо не було сили. Хлопці розбудили мене. Я витягнув ножиці та зрізав з себе бронежилет та розгрузку, бо було тяжко лізти. Адже було спекотно, не було води. Нас постійно обстрілювали. Так ми повзли, доки не стемніло. Ми помітили, як за 800 метрів засвітилися нічні прилади. Вороги шукали наших поранених та добивали їх одиночними пострілами…

Ми вирішили бігти та дісталися до річки Кальміус. Не змогли перейти річку убрід. Пройшовши 300 метрів, знайшли греблю. Переходячи її, добряче намокли. За річкою побачили високу гору та село. Десь під населеним пунктом ми помітили, що горить наш танк. Там велися обстріли. Оминувши село, ми пішли через болото. Там ми побачили, що сидить якийсь військовий із приладом нічного бачення. Ми перебігли у дорогу та сховалися у соняшниках. Раптом почули, що завелася бронетехніка. За 30 секунд прилетіло БМП, з якої почали стріляти. На щастя, вороги стріляли в інший бік. Опісля нападники крикнули: «Укропи сдавайтесь!». Ніхто не відповів. БМП розвернулося та поїхало геть. Мабуть, вороги не наважилися шукати нас, оскільки підозрювали, що у нас може бути зброя.

Ми далі пішли через соняшники. У шостій ранку ми вийшли на табір російських військ. Алі пішов подивитися, що там відбувається. Коли він висунув голову з соняшників, його помітили. За якийсь час надійшло двоє росіян та почали шукати нас. Проте, не ризикнули лізти в «зеленку». Коли вони пішли, ми лягли спати. Мене розбудив «Фін». Сепаратисти почали обстрілювати росіян з мінометів. Москалі почали відступати. Скориставшись цим, ми пішли у лісопосадку. Передихнувши, перебігли через комиші та поле. Нам вдалося зв’язатися зі своїми. Ті повідомили, що нам треба йти у Комсомольське, де стояла Національна гвардія України.

Увечері ми орієнтувалися на світло та підійшли до заправки «Авангард». Перед селом ми залягти поспати. Зранку перепливли річку та помітили на березі дідуся у трусах. Коли ми розповіли, що з української армії, він розповів, що тут стоять російські війська. Виявилося, що дід колись служив у Львові. Ми надурили його, що, мовляв, звичайні солдати, яких призвали в армію. Дідусь дав нам води та диню. Пізніше ми побачили зруйноване АТП, яке розвалили бійці нацгвардії та блокпост, на якому вони стояли. Згодом стане відомо, що вони покинули свої позиції, оскільки вороги поставили їм ультиматум. Гвардійці забралися геть…

Ми помітили на мості блокпост сепаратистів та пішли через якийсь завод. Тут ми наткнулися на п’яного мужика, який хотів записатися у ДНР. Аби він залишив нас у спокої, ми сказали йти на світло. В результаті ми повернулося до того самого діда. Він погодував нас та ми пішли спати. Зранку дід розповів, що у новинах повідомили, що кільце повністю замкнулося. Ми йому не повірили. Дід дав нам лахміття, аби ми могли переодягнутися та намалював нам картку, за якою ми могли б вибратися. Фін залишився, вирішивши здатися та йти через блокпости. Пізніше стало відомо, що його визволили з полону. А ми з Алі пішли в лісопосадку. Тільки сіли перекусити, як недалеко від нас пройшли два російські десантники. Вони нас не помітили.

Ми пішли дорогою та помітили на повороті кількох російських десантників та тіло, яке лежало на асфальті. Не встигли ми до них дійти, як під’їхала швидка медична допомога. Солдати завантажили тіло та поїхали геть. Вийшли на новоазовську трасу, яка веде на селище міського типу Старобешеве. Коли ми дійшли до лісопосадки, почали дзвонити заступнику командира нашого батальйону. Він порадив не йти на Стилу. Ми вирішили йти на Комсомольське. Ідучи назад, ми розкоркували пиво, яке нам дав дідусь. Раптом почули звук двигуна. Ззаду їхало вороже БМП. Я почав махати рукою, запрошуючи випити пиво. Проте, вони, показавши на годинник, не зупинилися та поїхали далі. Ми повернулися на терикон, лягли та поспали. Прокинувшись увечері, пішли на Роздольне, потрапивши у так звану сіру зону. Ми перепливли річку Кальміус. Тут у мене почав тягнути «Київстар». Я зателефонував нашому начальнику штабу. Він мені скинув номер телефону волонтера, який нас мав чекати. Чоловік уже другий день їздив туди-сюди, аби нас забрати. Проте ми не могли знайти один одного. Під час розмови з волонтером помітили чоловіка,  який стояв біля автомобіля із відкритим капотом. З’ясувалося, що це був саме він. Під’їхавши до нас, волонтер дав нам поїсти, посадив нас в машину та повіз до Маріуполя. На цьому шлях на захопленій окупантами території завершився.

Роман має сподівання, що війна закінчиться, настане мир та життя почне поволі налагоджуватися. Чоловік сподівається, що жоден український солдат більше ніколи не переживе жахів, які вони з побратимами пережили під Іловайськом.

Юрко Скобало

З книги “ Війна не поставила нас на коліна”