Чи є адекватними розуміння проблеми зміни клімату і суспільна реакція на неї
В Римі відбувся саміт G-20, одним з ключових питань якого є розгляд проблем зміни клімату.
Загалом скептично ставлюся до таких самітів, бо 1) це ігнорування інтересів більшості держав і визнання пріоритетності кулуарних домовленостей; 2) прагнення підмінити уже наявні міжнародні органи вузьким колом суб’єктів міжнародних відносин. Водночас такі саміти мають і певну перевагу, бо на них можуть оперативно приймати якісь конструктивні рішення. Але щодо змін клімату, то тут є багато сумнівів, з огляду на суперечності розуміння цієї проблеми.
Отже, відразу зазначу, що не належу до кліматоскептиків, тобто людей, які заперечують реальність змін клімату. Але за всіма ознаками помітно, що зміни клімату не можна зводити лише до глобального потепління як це переважно подають в засобах масової інформації. Загальний тренд до підвищення температури дійсно є, і він є провідним, але сучасні зміни клімату мають всебічний характер, а в їх основі порушення всіх метеорологічних балансів та механізмів в атмосфері. Звідси різкі перепади погоди, непередбачуваність атмосферних явищ, поява аномальних й екстремальних природних наслідків (урагани, смерчі, пилові бурі й засухи, зливи і паводки, лісові пожежі та багато-багато ін.). Причому в окремих регіонах у відносно найближчі часи можна очікувати не потепління, а похолодання. Наприклад, можливе зникнення теплої течії Гольфстрім, ознаки сповільнення якої вже зараз помітні, може призвести на дальшу перспективу до похолодання в Північній Європі. Тобто загалом зміни клімату – це реальність, яка несе великі й різнобічні загрози людству.
Але чи є достатньо повним та відповідним суспільне розуміння проблеми змін клімату? На жаль, ні. У тому числі і серед науковців. Це стосується всіх аспектів проблеми, починаючи з пояснення її причин. Бо переважають категоричні однобічні висновки, насамперед про винятково антропогенний характер змін клімату, тобто твердження про те, що кліматичні зміни спричинені переважно лише зростанням кількості парникових газів (вуглекислого газу, метану, оксиду азоту та деяких ін.) як наслідок економічної життєдіяльності людських суспільств. Вплив цих викидів дійсно є суттєвим, але не можна ігнорувати значення інших природних чинників (зміни в сонячному випромінюванні, вулканізм, тектоніка літосферних плит), сукупний вплив яких зумовлював періодичність змін клімату впродовж всього геологічного та історичного минулого, тобто визначив чергування періодів похолодання й потепління.
Тому об’єктивно зміни клімату треба розглядати і подавати громадськості як результат сукупної дії всіх чинників. Чому це важливо? Бо абсолютизація ролі одного чинника спрощує проблему і дезорієнтує громадськість.
Але очевидно, що негативні впливи економічної діяльності людей на зміни клімату – це та сфера, на яку суспільство може впливати. І реалізувати ці впливи важливо на глобальному та національно-державному рівні. І тут важливо не допустити помилок. Отже, на рівні усього світу деякі зусилля для вирішення проблем змін клімату докладає ООН, під егідою якої було спочатку прийнято Кіотський протокол (1997 р.) про обмеження викидів в атмосферу парникових газів, а у 2015 році підписано Паризьку угоду. Але сама угода має значною мірою декларативний характер, відображаючи загалом недосконалість сучасних міжнародно-правових відносин. Однією з головних її недоліків є відсутність безпосередньої відповідальності і навіть санкцій щодо тих великих держав, які найбільше порушують норми викидів (Китай, Росія, США, Індія, Бразилія та деякі ін.) і які якраз у змозі покращити ситуацію. Але не докладають належних зусиль. Водночас великі держави й такі територіально-політичні об’єднання, як ЄС, можуть чинити необґрунтований тиск на держави з перехідною економікою, у тому числі й на Україну, з метою обмеження в їхньому економічному розвитку деяких секторів енергетики.
Вже зараз ідуть активні розмови про необхідність тотальної декарбонізації української промисловості, що мало б означати не лише закриття шахт та теплових електростанцій, але й металургійних підприємств та деяких ін. На сьогодні такі вимоги для України є неприйнятними з огляду на слабкість її економіки, тобто буквальна реалізація таких ідей може спричинити повний економічний колапс в державі. Причому і в ЄС ілюзії про швидку відмову від викопного палива стали однією з причин сучасної енергетичної кризи. Тому Україні потрібна виважена і продумана стратегія щодо оновлення енергетики, яка забезпечила б плавний і поступовий перехід на нові технології, але дала б змогу уникнути економічних втрат.
З огляду на те, що зміни клімату мають значною мірою природний періодичний характер, то і на національно-державному й на глобальному рівнях значно більше уваги треба було б приділити протидії різним негативним наслідкам змін клімату, особливо підтопленням, паводкам, опустеленню, створюючи відповідні інженерні споруди. Але цьому, на жаль, приділяється порівняно незначна увага.
Що важливо насамперед для України? Реалізувати на рівні провідних університетів й НАН України цілісну програму обстеження кліматичних змін в державі. А вони суттєві. Бо очевидно і природні зони трансформувалися, і змінилися їхні межі тощо. І це треба вже відобразити в науковій та навчальній літературі! Але головне – навчитися передбачати й протидіяти негативним стихійним явищам, особливо засухам, паводкам. Важливо перейти до зрошення значної частини сільськогосподарських угідь на Півдні України. Тобто в державі має бути і цілісна програма, і конкретні механізми, які були б реакцією-відповіддю на всі виклики, пов’язані зі змінами клімату.
Мирослав Дністрянський, доктор географічних наук, професор
