Додому подумки

Я сиджу за робочим столом у своєму новому львівському домі, моєму вже 9 домі в житті. Мої думки вирушають у подорож до мого справжнього дому…

На годиннику 5 ранку. З’являються перші промені сонця. На Сході світає рано. Я не сплю, мене чекає довга дорога. Хвилююся, бо вперше проведу ціле літо не вдома. Ще не знаю, що таке літо в моєму житті буде далеко не одне.

Усією родиною стоїмо на зупинці, чекаємо наш автобус. Мене проводжають на потяг до тітки в Київ. Мама каже, що так буде краще, безпечніше. Я погано розумію про що вона, але вирішую не сперечатися. Ось і наш автобус. Водія, дядю Юру, я знаю змалечку. Він завжди дозволяє сидіти спереду біля нього. Так і цього разу. Я сиджу попереду і добре бачу дорогу. Батьки десь далі в салоні добряче прогрітого на сонці вже немолодого “Богдана”. Ми проїжджаємо моє містечко, людей на вулицях майже немає. Їдемо далі через інші селища, там теж майже всюди пусто. За обрієм подекуди видніються терикони та степ. Щоправда від спеки все стоїть жовте, хоча тільки початок літа, 11 червня. Ми вже підїжджаємо до Луганська й чомусь зупиняємося. Я спершу не розумію, у чому справа, а потім помічаю блокпост. Декілька чоловіків зі зброєю в руках перевіряють автобуси та машини. Дядя Юра виходить з автобуса, декілька хвилин із ними говорить і повертається. Весь спітнілий, але зовні спокійний. Їдемо далі.

У місті теж людей малувато. Проте це компенсується натовпом на вокзалі. Купа людей, валізи, штовханина. А ми з батьками стоїмо на пероні, чекаємо мій потяг. Плануємо поїздку на море чи в Карпати, як у Києві купимо мені новий одяг перед школою, і як у серпні я повернуся й однокласники будуть заздрити, що я все літо подорожувала. Нашу розмову перериває оголошення: “Потяг Луганськ-Київ прибуває на 1 платформу за декілька хвилин. Нумерація вагонів починається з голови поїзда”.

Ось я вже у своєму вагоні дивлюся з вікна на батьків, які махають мені на пероні. Одночасно захопливо і тривожно. 15 годин у нагрітому на сонці й запилюженому потязі через степи, ліси, містечка й селища. І нарешті Київ. Столичний вокзал. Мене зустрічає тітка. Що ж буде далі?

А далі - війна, декілька днів без зв'язку з рідними, переїзд батьків, 8 різних нових “домів”: 4 у Києві, 4 у Полтаві і  поки що останній, дев'ятий, дім у Львові, звідки сьогодні почалася моя мисленнєва мандрівка додому.

Олеся Філоненко