Із вогню революції у полум’я війни

Із вогню революції у полум’я війни

Для сокальчанина Вадима Кондратюка (на фото) боротьба за Україну розпочалася на київському Євромайдані, а продовжилася у зоні проведення антитерористичної операції. Під час Революції гідності та війни на сході нашої держави він побував у найгарячіших бойових точках.

Проте Бог виводив його з поля бою цілим та неушкодженим, благословивши його на не менш важливу місію. Після демобілізації військовослужбовець продовжує боротьбу в тилу, борючись за порядок у власному місті на посаді заступника міського голови та допомагаючи своїм побратимам на передовій. До вашої уваги спогади учасника бурхливих подій, які відбувалися на теренах нашої держави.

Буремні події київського Євромайдану застали Вадима Кондратюка, коли він працював заступником міського голови Сокаля. Після розгону студентів на Майдані Незалежності у Києві, довго не роздумуючи, він виїхав разом з однодумцями до столиці. Прибувши до столиці, він вступив до 10 сотні Самооборони Майдану, а відтак разом із земляками брав участь в охороні наметового містечка, долучався до багатьох заходів та мітингів, які відбувалися під час Революції гідності. Коли 18 лютого 2014 року розпочалася мирна хода до Верховної Ради України, Вадим Кондратюк перебував на своєму посту у Києві. Разом із земляками він без вагань вирушив до українського парламенту.

– Ми дійшли до Кріпосного провулку, який виходив до Верховної Ради, де нам на заваді стали бійці спецпідрозділу «Беркут», – поділився спогадами Вадим. – Коли силовики почали гнати звідти людей, разом зі мною залишилося лише близько 25 чоловік із сотні. Ми утримували цей провулок, доки могли. Згодом в нас почали стріляти з помпових рушниць. Ми відступили на двадцять метрів та випхали на дорогу «Газон», який планували підпалити. У такий спосіб ми збиралися завадити «беркутівцям» розсікти цей провулок з нами. Проте, підпалити автомобіль не вдалося. Ми кидали у силовиків бруківку для того, щоб інші активісти могли відступити. Якби ми цього не робили, силовики б пішли вперед і били б усіх, не розбираючи.

Того ж дня бійці 10 сотні Самооборони Майдану евакуювали усіх жінок та неповнолітніх до Михайлівського собору й взяли під охорону Будинок профспілок України. У той час бійці «Беркуту» підійшли до Майдану з боку Європейської площі та вулиці Інститутської. Увечері силовики проникли через дах у будинок профспілок та підпалили приміщення. Тієї ночі з приміщення не вдалося вибратися багатьом пораненим… Коли розпочався штурм наметового містечка, чимало представників різних політичних сил покинуло Майдан Незалежності, покидавши свої прапори. Утім, активістам Самооборони Майдану, серед яких був Вадим Кондратюк, вдалося вистояти обидві тривожні ночі. Після завершення бурхливих подій на Євромайдані близько половини бійців сотні Самооборони Майдану добровільно вступили у Національну гвардію України. Не залишилися осторонь їхні побратими, які перебували в тилу. Вадим Кондратюк разом із земляками допомагав молодим бійцям, як лише міг. Сокальчани купували для них бронежилети, форму, взуття, рюкзаками, біноклі, оптичні приціли.

У травні 2014 року до війська призвали й Вадима. У заступника сокальського міського голови була можливість уникнути військової служби, оскільки він був державним службовцем, на яких зберігається так звана "бронь". Проте, він не скористався цим та вирішив йти захищати територіальну цілісність та незалежність України разом з іншими військовослужбовцями.

Під час проходження навчання на Яворівському полігоні, Вадиму стало у пригоді вміння влучно стріляти. Адже, до служби в армії він займався страйкболом, часто ходив із друзями на полювання. Невдовзі його зарахували снайпером другої батальйонно-тактичної групи 24-ї окремої залізної механізованої бригади імені Данила Галицького.

У червні військовослужбовців підрозділу відрядили до зони АТО. За наказом командування бійці бригади передислокувалися за кілька кілометрів від села Зеленопілля Луганської області, де й відбулися сумнозвісні події.

Напередодні обстрілу табору мене з напарником відправили у розвідку, – пригадав Вадим. – Можливо саме це й врятувало нам життя. Від’їхавши на БМП буквально на 20 кілометрів від табору, ми побачили стовпи диму у тому боці, де стояв табір. Нам вдалось зв’язатись лише із блокпостом, розташованим біля Новоборовиці: військовослужбовці повідомили, що відбувається обстріл нашого табору.

Відтак бійці повернулися до місця дислокації. Впродовж кількох годин Вадим Кондратюк та його побратими вивозили з табору вцілілих солдат. Відтак ще декілька днів поспіль знаходили тіла загиблих товаришів. Уже на другу ніч позиції українських бійців знову обстріляли з "Градів", на що ані артилерія, ані авіація не відреагувала.

Нас періодично обстрілювали, – розповів Вадим. – Коли ми пропонували піти розвідувальною групою, аби визначити, скільки людей обстрілюють нас та завдати удару у відповідь, командування не дало на це дозволу. Лише після того, як прикордонники з пункту пропуску «Довжанський» привели до нас броньовану техніку, ми зрозуміли, що будемо прориватися з оточення. Проте, нікому про це не повідомляли, оскільки нас постійно прослуховували. "На валізах" фактично ми просиділи близько двох тижнів. Одного ранку нас підняли, повідомивши, що виїжджаємо за тридцять хвилин. Водночас, ми дізналися, що за три з половиною години до нашого виїзду усі офіцери, включно із майорами, виїхали на броньованій техніці з табору. Керівники бригади, які були на бронетранспортерах і танках, прорвалися першими та встигли "проскочити" через єдину у цьому районі переправу. Її відразу підірвали терористи. Залишившись без "броні", ми їхали на "Уралах" з брезентовим покриттям. Коли ми під’їхали до річки, два офіцери-прикордонники подалися на легковій машині шукати переправу. А ми стояли в полі, як на долоні. В наш бік продовжували бити з мінометів та "Градів".

Чимало військових тоді утекло в поля та загубилося. А Вадим з багатьма бійцями заховалися у зруйнованій фермі, яка стояла у полі. Від обстрілів їх захищали бетонні жолоби. Коли ж вирішили рухатися далі, декілька солдат вирішили не залишати ферму, вважаючи, що там безпечніше. Однак, Вадим вирішив іти з іншими. Коли військовослужбовці відійшли від ферми на кількасот метрів, туди раптово влучив снаряд із гаубиці. Діставшись до безпечного місця, виснажені бійці знайшли штучну переправу, через яку потрапили у зону, непідконтрольну сепаратистам.

Після усього побаченого та пережитого в зоні АТО повністю змінюється погляд на життя, – зазначив Вадим. – Перебуваючи там, ти справді починаєш розуміти, що є найважливішим у житті, а що – не варте уваги. Інша справа у психіці військовослужбовців... Якщо у солдата слабка, нестійка психіка, існує висока імовірність того, що він не витримає, зірветься тощо. Тож, іноді доводилось навіть таких підбадьорювати та "ставити на ноги".

У травні 2015 року Вадима Кондратюка демобілізовано та зараховано до військово-оперативного резерву першої черги на посаду снайпера. Перебуваючи у лавах громадської організації «10 сотня Самооборони Майдану», він продовжив допомагати військовослужбовцям та гвардійцям. А згодом переміг у виборах на посаду міського голови

Я бачу нашу Україну єдиною, сильною та процвітаючою європейською державою! Саме ця думка і молитва підтримувала мене у найскладніші моменти війни, коли вже здавалося, що сил не було. Проте  я "збирався до купи" й далі продовжував виконувати свій обов’язок! А нині з честю виконую свою місію в тилу, – з оптимізмом зазначив наостанок нашої розмови Вадим Кондратюк.