Олександр Косолапов: Україна – це наша неподільна держава. Я є її громадянином!

Олександр Косолапов: Україна – це наша неподільна держава. Я є її громадянином!

Уродженцю міст Щастя Луганської області Олександру Косолапову довелося пережити дві війни на свій вік. Спершу радянська влада закинула його у далекий Афганістан. А через майже 30 років українському патріотові довелося знову взяти у руки зброю, аби визволяти Україну від сепаратистської наволочі та російського агресора. На обох війнах Олександр Володимирович зазнавав поранень, після яких виживає далеко не кожен. Проте двічі Бог милував його, даруючи йому життя.

Далекий Афган

Коли Олександру Косолапову виповнилося 18 років, в Афганістані вирувала війна. Юнака призвали до війська та скерували на підготовку до узбецького міста Термес. А звідти вже за кілька місяців відрядили на військову службу до Афганістану. Піхотний полк бійців було розташовано на відстані 100 кілометрів від Радянського кордону у Гераті. Практична більшість військовослужбовців, яким випало тут служити – вісімнадцятирічні хлопці з різних куточків Радянського союзу.

Засади та прочісування кишлаків, усе, що було на цій війні, пройшло через наші плечі, – ділиться спогадами Олександр Косолапов. – Умови були важкими. Уже у квітні спека сягала 35 градусів тепла. А як піднімався вітер, пісок потрапляв за шию, у ніздрі, в очі.

Більшість афганців ставилися із засторогою до радянських солдат. В очах місцевих вони були чужими та невірними, оскільки належали до іншої віри. Коли ж заходячи до помешкання афганця, солдат залишав біля входу автомат, господар дозволяв йому гостювати упродовж семи днів. А якщо ворог чужинця приходив за ним до цієї хати, хазяїн обороняв його, ризикуючи своїм життям. Упродовж семи днів гість мав пояснити хазяїну, хто він такий та навіщо прийшов. Якщо він припадав афганцеві до душі, той дозволяв йому залишатися в будинку, скільки це буде необхідно. Коли ж він бачив, що гість – не добра людина, після завершення семи днів просив його піти.

У вересні, коли служба добігала кінця, Олександра було важко поранено. Того дня солдати зачищали кишлак. Посеред вулиці вони зіткнулися з душманами. Хлопці кинулися вслід за «духами».

– Я з двома хлопцями забіг до будинку, – розповідає Олександр Володимирович. – У якийсь момент озирнувся, аби глянути, хто ще зі мною. У цю мить у мене вистрелив ворог. Куля зайшла в одну легеню, а через іншу – вийшла. Кров  заструменіла, мов з труби. Я взяв в руку гранату, аби не здатися духам. На щастя, прийшли наші та витягли мене. Командир взводу вколов мені два тюбики знеболюючого (промедолу). Ніхто не вірив, що я виживу. Спершу мене дотягнули до госпіталю. Потім відправили до Ташкенту, де вирізали праву легеню. На щастя, я вижив.

Майдан змінив свідомість

До подій, які відбулися у 2004 році Олександр Косолапов був звичайним російськомовним жителем Донбасу, котрі, як він сам стверджує, називали український народ хохлами, а країну – хохляндією. Проте, одного дня у його свідомості усе змінилося. Він поїхав до Києва, аби взяти участь у Помаранчевій революції, де відчув себе українцем. Олександр Володимирович був впевнений, що Партія Регіонів не зупиниться й на Майдані не обійдеться без крові. Корінний мешканець міста Щастя добре знав, хто такі регіонали. Адже на його очах вони глузували над народом, нищили заводи. На своє щастя, він помилився. Бурхливі події 2004 року  завершилися без кровопролиття. 

Коли друзі та близькі дізналися про те, що Олександр Косолапов побував на київському Майдані, вони були дуже здивовані. Якось зібравшись разом, вони обступили свого земляка й почали допитуватися у нього про події у столиці. Він розповів землякам про Майдан, про мешканців Галичини, доніс до них правду про те, що відбувалося у Києві. Коли ж за дев’ять років на сході розпочалися збурення сепаратистів, чимало жителів Щастя почали вважати, що треба відділитися від України, жити в якійсь республіці чи приєднуватися до Росії. Дехто з них взяв участь у захопленні СБУ в Луганську. Однак ніхто з близьких та друзів Олександра Косолапова, які були свідками його розповіді про помаранчевий Майдан, не пішов воювати зі зброєю проти України. А тим часом, Олександр Володимирович та його син Володимир вирішили захищати Україну від сепаратизму.

Боротьба за Донбас

Як тільки виконувач обов’язків Президента України Олександр Турчинов видав наказ про мобілізацію, Косолапов-молодший подався до військкомату, аби записатися в добровольці. Проте Володимира не лише відмовилися мобілізувати, а й повідомили, що не будуть створювати ніяких військових загонів. Коли ж міністр внутрішніх справ України Арсен Аваков виступив у ЗМІ з повідомленням про те, що у Луганській області буде створено міліцейський батальйон «Схід», Володя подався до місцевого відділку міліції, аби записатися у його лави. Тут йому пригрозили переламати ребра та посадити у каталажку.

Якось у Луганську область приїхав командир добровольчого батальйону «Айдар» Сергій Мельничук, аби набрати бійців до підрозділу. Олександр Косолапов одним із перших зголосився до лав батальйону.

Утім, у військкоматі йому відмовили, зваживши на вік – 49 років. Відтак до батальйону одразу записався його син.

Спершу Володимир залучив до підрозділу товариша, а невдовзі його батько з другої спроби теж став добровольцем. Адже, бійці «Айдару», виявили бажання скористатися його бойовим досвідом, який він здобув у афганській війні.

Невдовзі Олександр Володимирович взяв участь у першій бойовій операції добровольчого батальйону. Бійці «Айдару» звільнили від сепаратистів місто Щастя. Відтак закріпилися у селі Стукалова Балка. Тут вони зазнали перших великих втрат. Невдовзі до них приєдналися бійці 128-ї окремої гвардійської гірсько-піхотної бригади, підтягнувши з собою танк та кілька гармат. «Айдарівці» взяли під охорону зовнішнє кільце бригади.

Відтак добровольці отримали завдання – визволяти десантників із Луганського аеропорту, яких буквально винищували на території стратегічного об’єкту.

Двадцять першого липня ми звільнили селище міського типу Георгіївка, – розповідає Олександр Косолапов. – Враховуючи мій бойовий досвід, мені доручили тримати ділянку фронту. Під моє керівництво було підпорядковано 20 бійців.  Тоді сепаратисти розвернули проти нас свою артилерію. Під час обстрілу біля моєї ноги розірвалася міна, якою було поранено мене та ще двох бійців. Проте місію було виконано. Колона наших бійців зайшла в Луганський аеропорт. Звідти забрали 52 поранених, вибухівку та боєприпаси.

Внаслідок вибуху міни Олександр Косолапов отримав дуже важкі поранення обох ніг та шлунку, втратив багато крові. З великими труднощами пораненого бійця довезли до Щастя. Уже тут викликали вертоліт, яким його доставили до Харківського військового шпиталю. Утім, основна боротьба за життя бійця «Айдару» точилася вже у Львові. Медики Військово-медичного клінічного центру Західного регіону доклали максимум зусиль, аби повернути чоловіка до життя. Спершу витягнули зі шлунку осколки. Згодом відновили функції правої ноги. Коли ж Олександр Володимирович оклигав, медики почали працювати з його лівою ногою: зшивали вени та сухожилля.

Небайдужі серця

Упродовж усіх дев’яти місяців місцеві люди приносили гроші, ліки, підтримували добрими словами, – зазначає Олександр Косолапов. – Мені допомагало чимало наших співвітчизників з Іспанії, Німеччини та Канади. Я дивувався, що люди так добре ставляться до мене, до східняка. Коли я лежав в реанімації, лікарі та медсестри доглядали за мною з якоюсь особливою любов’ю.

Мабуть ніколи Олександр Володимирович не забуде про зустріч з 12-ти річною Вікою Шевчук з села Меденичі Дрогобицького району. Побачивши на телебаченні сюжет про важкопораненого бійця «Айдару», вона попросила батька привезти її до шпиталю та познайомити з військовим. Батько погодився. Приїхавши з відвідинами до Олександра Косолапова, дівчинка витягла зі сумки свою скарбничку, в якій було 900 гривень і віддала усе хворому військовослужбовцю. Віка пояснила, що збирала ці гроші на телефон. Однак, коли дізналася про долю Олександра Володимировича, вирішила передати гроші йому на лікування.

Україна – це наша неподільна держава. Я є її громадянином! Тішуся, що мій син Володимир підтримав мене. Ми пішли зі сином до лав Збройних сил України, бо не могли вчинити інакше. Це наша земля, на якій ми народилися. Ми повинні раз і назавжди закінчити цю війну, аби більше нічого подібного у нашій державі не було, – зазначив наостанок нашої розмови Олександр Косолапов.



Юрко Скобало