“Ви маєте бути вдячні державі, що вона вас переселила”, або Стереотипи, з якими стикаються переселенці

“Ви маєте бути вдячні державі, що вона вас переселила”, або Стереотипи, з якими стикаються переселенці

Я багато чула про упереджене ставлення до переселенців, але сама з ним стикаюся вкрай рідко. Напевно мені просто щастить на людей, бо моїй родині й мені багато чужих людей допомагали абсолютно щиро й безкорисливо, навіть більше, ніж деякі родичі. Я всім цим людям дуже вдячна й ніколи їх не забуду. Але що дивує й бентежить, люди по всій Україні дуже мало подорожують, а тому не знають, як насправді живуть у сусідній області, не кажучи вже про інший край України, а це означає, що нами можна дуже легко маніпулювати, насаджувати найнедолугіші стереотипи. Раніше мені здавалося, що це лише біда Донбасу, а виявляється – загальнонаціональна. Тож сьогодні ми з'ясуємо деякі стереотипи, з якими стикаються переселенці, і спробуємо розібратися, чому це упередження, а не правда.

Звідки ви знаєте українську? 

Напевно найбільший стереотип - це незнання української мови людьми з Донбасу. Коли ти говориш, що родом зі Сходу, у 99% випадків ти почуєш щось на кшталт: “ого, ти так класно говориш українською”.

Переселенець з Луганщини Андрій у коментарі OTAK.NEWS розповів, що особисто декільк разів стикався з такою реакцією на його українську. 

“Якось на роботі я говорив телефоном українською мовою, що для мене абсолютно звично. Колеги вирішили пожартувати, що я так добре знаю мову хоча і з Донбасу. Це перша історія. Друга ситуація трапилася, коли я писав заяву на відгул. Мені легше писати українською, відповідно і заяву я писав державною мовою. Один із колег так здивувався і спитав, чому не російською. Я пояснив йому, що мені так простіше. Він відповів, що досить вдавати із себе, ми ж знаємо, звідки ти”, - розповів Андрій. 

Насправді ж це абсолютно недолугий стереотип, який не має під собою серйозного підґрунтя. Ми вже розповідали, що на Донбасі знали, говорили українською і продовжують це робити. Тож читайте наш матеріал про 5 міфів про Донбас і не вірте нісенітницям. 

 Там же немає українських шкіл 

Це упередження йде в комплекті до мови. Люди не вірять, що на Донбасі діти вчили українську, говорили нею, а тим більше у те, що там були українські школи. 

Вчителька-пересенка з Луганщини Олена розповіла, що коли прийшла на роботу до Львівської школи, то вчителі довго не могли їй повірити, що вона працювала на Донбасі в українській школі і вільно викладала там мову та літературу.  

Насправді ж українські школи були. Так,  ситуація з ними була не найкращою, подекуди їх було менше, ніж російських, але головне, що вони були і діяли як осередки української культури. Так, у січні 1991 року за ініціативи й активного сприяння Народного руху та “Просвіти” було засновано Луганську обласну українську гімназію (згодом - Обласний ліцей), у якій навчалися діти переважно з промислових районів області, тобто з власне Донбасу. Вступ до гімназії був на конкурсній основі, а кількість місць була обмеженою - і ніколи не було недобору. По-різному склалася доля випускників і вчителів гімназії, але чимало з них не визнали окупаційної влади й сьогодні працюють на розвиток України. 

 Ви самі цього захотіли, не треба тепер скаржитися

Інше упередження, яке страшенно обурює, це те, що люди на Донбасі самі винні в ситуації, яка склалася. 

“Я розумію, що серед переселенців є різні люди, не всі з нас “білі й пухнасті”, але й узагальнювати та звинувачувати нас в усіх бідах України теж не варто. Найбільше обурює, коли говорять, що “ви самі цього хотіли”, закиди, чому ви тут, а наші чоловіки й сини мають там воювати.  Не хочеться навіть коментувати, бо розумна людина так не думає, а решті немає сенсу щось пояснювати й доводити”, - розповіла переселенка Наталя. 

На такі слова дійсно не хочеться навіть реагувати, тому що більшість людей чудово розуміє, що звинувачувати переселенців у війні безглуздо, бо насправді це ніяк не залежало від них, але тим, хто так говорить, нічого не доведеш. Очевидно, що якби не втрутилася Росія, то незалежно від настроїв людей, ми б зараз не мали війни, бо з кількома сотнями “ополченців” українська влада впоралася б швидко і легко, а от боротися проти однієї з найпотужніших держав світу - це вже зовсім інша історія.  

 Ви маєте бути вдячні державі, що вона вас переселила 

Саме така фраза прилетіла мені в коментарях під публікацією про те, як це бути переселенцем. Спочатку мені дуже хотілося пожартувати, що єдиний, кому тут можна подякувати, це пан Путін, бо саме завдяки йому у мене більше немає дому і я була змушена переїхати. Потім я хотіла спитати, чи може ця людина розказати, як же держава нас переселяла, але зрештою я вирішила промовчати, бо немає сенсу тут щось доводити. Ця людина свято переконана, що переселенці приїхали на все готове й отримують від держави допомогу, про яку звичайні люди і не могли б мріяти. Насправді ж ніхто нікого не переселяв, а допомоги, яку переселенці отримують від держави, не вистачить на найбільшу проблему - не те що на придбання житла, а навіть на його оренду. До того ж не всі погоджуються здавати житло переселенцям або завищують ціну, бо вважають, що на Донбасі найбільші зарплати. Тож говорити про вдячність державі трохи дивно, бо ніхто нікого не переселяв і навіть особливої допомоги не надавав. Якщо вже кому й дякувати, то волонтерам і небайдужим громадянам. Це вони збирали одяг, харчі, засоби гігієни - загалом усе необхідне, адже люди залишилися не лише без житла, а часто й без роботи, а значить і без засобів для існування. Влада ж не забезпечила навіть евакуацію організацій та установ, хоча 2014 року прозвітувала про “успішне переміщення” університетів.

Ви переїхали на Західну Україну, не страшно було, тут же бандерівці? 

Коли я це чую, мені хочеться запитати одне, а вам не страшно говорити зі мною, я ж із Донбасу, може я маю в сумці пару гранат? Насправді не знаю жодної людини, якій би було страшно їхати на Західну Україну і яка б вірила в бандерівців, які п'ють дитячу кров. Це один із найбезглуздіших стереотипів, які доводиться чути. Коли люди ставлять таке питання, здається, що вони всіх людей з Донбасу сприймають, як дурнів, які не думають, не аналізують, не здатні зрозуміти, що всюди є різні люди - як хороші, так і не дуже. 

 А коли ти повернешся додому? 

Це питання, яке перемагає у списку найнетактовніших, але, на жаль, його чула, напевно, більшість переселенців. Спочатку хочеться порадити спитати в Путіна, але я стримуюся і спокійно відповідаю: “ніколи”. Це ще більше дивує людей, бо тим, хто не цікавиться справами в країні, дуже важко зрозуміти, що повертатися немає куди і, напевно, ще не скоро буде. 

 Що там ваш бідний Донбас, а от у нас...

Коли хтось так починає своє речення, можна сміливо готуватися декілька хвилин слухати про те, як людина уявляла собі Донбас. Зазвичай це занедбані села, всюди одні шахтарі, дуже бідна природа, тільки терикони навкруги. Коли цей потік уяви закінчується, і ти починаєш показувати фото, розповідати про природні заповідники, про степ навесні, про відомих земляків, згадувати неперевершені вистави Луганського обласного академічного українського драматичного театру або Донецького театру опери і балету, люди одразу змінюються. Виявляється, що люди жили на Донбасі так само, як і в інших регіонах України, що природа там нічим не гірша, а навкруги не тільки терикони, а й квітучий степ із ковилою, міста з високим рівнем культури.

 На Донбасі люди або атеїсти, або православні московського патріархату

Якщо говорити про окупований Донбас, то однозначно віруючим різних релігій і конфесій, крім православних УПЦ (МП), там тепер нелегко, бо “русскій мір” на Донбасі переслідує будь-яке інакомислення, погрожує священникам і монахам, захоплює отців у заручники, залякує прихожан. Але якщо ми говоримо про Донбас до війни, то там так само, як і по всій Україні, були представники різних релігій. Звичайно, там була менша громада греко-католиків, ніж на Західній Україні, що обумовлено історично, але ця громада була, як і Українська автокефальна церква. На підтвердження читайте наш матеріал про голову екуменічної комісії Донецького екзархату Української греко-католицької церкви отця Тихона, який народився та виріс у Донецьку. До того ж, у 1993 році в Донецьку було створено мусульманську громаду “Зірка Пророка”, а роком пізніше нею було закладено фундамент першої в регіоні мечеті. Відкриття мечеті Ахать Джамі відбулося 3 вересня 1999, проте після окупації російськими військами мечеть зачинили. Крім цього, діяла й синагога. Вона була збудована у місті Єнакієве на початку ХХ століття. За радянських часів синагога була закрита, а її приміщення передане аероклубу. Згодом там розташувався кінотеатр. За незалежності юдейська громада в місті відновила діяльність на повернула у свою власність синагогу. 

Усе це лише невелика частина тих упереджень та стереотипів, які панують в українському суспільстві щодо переселенців. Кожного дня вони вибудовують між нами стіну, не дають стати ближчими, зрозуміти один одного, а це те, чого найбільше хоче наш ворог. Тож давайте триматися разом і руйнувати стереотипи, бо інакше вони зруйнують нас.